Львівська хірургиня Христина Погранична вперше в Україні стала членом медичної місії LEAP Global Missions. Уже понад 30 років організація американських медиків їздить всією планетою і дарує порятунок тим, хто не може отримати безкоштовну сучасну високоспеціалізовану допомогу пластичних хірургів у себе вдома.

У Зімбабве американські хірурги їздять вже 14 років. Вони так високо оцінили роботу наших щелепно-лицевих хірургів, що покликали у спільну місію для допомоги діткам у Зімбабве двох лікарок зі Львова – щелепно-лицеву хірургиню Христину Пограничну і завідувачку відділення  реанімації “Охматдиту” Віру Приймакову. Рівно тиждень вони працювали пліч-о-пліч в операційній. До речі, саме українки відпрацювали в операційній найбільше: хірургиня взяла участь в найбільшій кількості операцій, анестезіологиня провела найбільшу кількість наркозів.

Ексклюзивні враження Христини Романівни – відразу після повернення додому.

Про те, як пов’язані хірургія і любов

Нових методик, які нам у Центрі були би невідомі, я не навчилася. Усі методики є подібні, але унікальними є  їх модифікації і у кожного хірурга зокрема. Арсенал методик однозначно в американців різноманітніший, ніж у нас. Мексиканці взагалі унікальні. Їх методика найбільше відрізняється від наших європейських, то були цікаві відкриття. Мексиканських колег зацікавили наші ноухау і лайфхаки в операційній, тож ми весь час обмінювалися досвідом, було цікаво.

Найбільше мене вразило в іноземних колегах і те, чого я весь час у Зімбабве вчилася – бути відданим справі і турботі про пацієнта, особливо про маленького. Тут не тільки про медицину і рівень майстерності в операційній, як про емпатія, милосердя і відданість благородній справі, а головне – про любов.

Любов у місії у Зімбабве була виражена в усьому – само собою в операційній ми прагнули змінити якість життя наших пацієнтів, застосовували найсучасніші способи виправити ваду, її було багато у залі очікування, де дітки чекали своєї операції і де наша команда носила на руках, пригортала, робила подарунки, розважала мильними бульбашками і всіляко опікувалася.

Американці організували дуже гарний післяопераційний догляд нашим пацієнтам. Дбайливість, увага, любов, щира усмішка тут були на кожному етапі лікування. Нам, українським лікарям, реально є, чого повчитися у американських колег, найперше дбайливого ставлення поза операційною і Людяності. Зрозуміло, що багато робили волонтери, яких привезла Leap, але велика частина взяли на себе колеги-медики, з якими ми разом опікувалися маленькими пацієнтами у Зімбабве.

Про пацієнтів, які не мають їжі, ліків і шансів

Багато запущених вад. До нас приходили і діти, і дорослі з розщілинами губи і піднебіння. Дівчина у 19 років була, була жінка у 49 років з такою ж вадою. Тут хіба співчувати і допомагати. Люди у Зімбабве дуже бідні, також немає хірургів. Це ми звикли, що люди з хворобою шукають порятунку, а тут інші пріоритети, тут головне – не вмерти з голоду, вижити, що вже говорити про дорогу ціну, щоб добратися  до лікарні, в якій виправляють такі вади.

Немає кому виправляти вади щелепно-лицевої ділянки – у Зімбабве всього 10 щелепно-лицевих хірургів на 15 млн населення, 4 з них працюють у столичній клініці у Хараре. Це теж впливає на ситуацію, адже не кожен може дозволити собі приїхати до столиці. Одна наша пацієнтка подолала 500 км, щоб потрапити до нас на операцію, хоча народилася з розщілиною губи і піднебіння, у Львові ми діток з такими проблемами оперуємо у перші місяці життя. У цій родині 11 дітей, пацієнтка – 9 дитина у родині і те, що батьки вперше за 19 років змогли приїхати до лікаря – це вже велика подія і досягнення.

У місцевій лікарні, в якій ми оперували упродовж місії, є проблеми з ліками, навіть з  парацетамолом. Тут якщо бачать, що дитина важка, надії мало, то не витрачаються на ліки. На щастя, американські лікарі привезли все необхідне для операцій.

Тут бідність страшна, У нас була дитина на консультації, малечі було 9 чи 10 місяців, вона важила 3,5 кг замість 8-10 кілограмів. Ми запитали у мами, чому дитинна така худенька. Мама сказала, що у них немає, що їсти. Вона дає своїй малечі воду з цукром і овочевий бульйон, бо не має грошей на молоко.

Зімбабвійці дивилися на нас, як на богів. Просто ми – це їх єдиний шанс.

Про гордих, але голодних зімбабвійців і підтримку України

У Зімбабве знають про Україну. Так, я навіть зустріла тут нашого колишнього студента, випускника нашого медуніверситету. Вразило, як він дізнався, що я – українська лікарка, і прекрасною українською сказав на всю операційну “Слава Україні!”. Зімбабвійці підтримують нас у війні, тутешній Президент нещодавно навіть відмовився від безкоштовного зерна путіна. Лише 20% зімбабвійців говорять англійською, то не змогла більше дізнатися про їх позицію.

Уже тут, в Україні, я зустрічалася з коментарями типу «навіщо їхати в Зімбабве, невже тут нема що робити». Мені це нагадує публікації в американській пресі про те, навіщо зараз допомагати українцям, адже є чим зайнятися в США. Я вважаю, що відкритість до чужого болю, чужих проблем – це ознака людяності.

Це не остання місія, будуть ще! Тішуся, що разом з чудовими людьми можу ще більше вчитися і допомагати людям там, де ця допомога потрібна якнайбільше. Але дуже вже скучила за українськими пацієнтами, за своєю щоденною роботою у Центрі.

Дякую друзям з LEAP Global Missions за розширення горизонтів і голові Опікунської ради “Охматдиту”Андріані Мальській, завдяки якій все стало можливим!